Дійсність перевершила мої сподівання
РОЗПОВІВ ВІЛЛЕМ ВАН СЕЙЛ
Йшов 1942 рік, і Нідерланди, звідки я походжу, були охоплені полум’ям Другої світової війни. Ми, п’ятеро молодих чоловіків, переховувалися від нацистів у місті Гронінген. Сидячи в маленькій кімнатці, ми почали розмовляти про свої шанси на порятунок.
БУЛО очевидно, що можливостей урятуватись майже немає. Врешті-решт троє з нашої групи загинуло насильною смертю. До старості дожив фактично тільки я. Це лише один приклад того, як дійсність перевершила мої сподівання.
У той час мені було всього 19 років, і я мало що знав про Біблію чи релігію. Тато був проти всякої релігії, а мама в її пошуках удалася до спіритизму. Що ж стосується мене, я не мав жодної надії. Мені здавалося, що, коли загину під час бомбардування або якось по-іншому, у Бога не буде підстав пам’ятати мене. Я навіть і не старався нічого про нього дізнатися.
Пошук винагороджується
Невдовзі після тієї розмови з чотирма юнаками нацисти мене піймали й відправили в трудовий табір біля міста Еммеріх у Німеччині. Ми повинні були розгрібати руїни й лагодити пошкодження після бомбардувань союзними військами. Під кінець 1943 року я втік звідти, і хоча війна все ще лютувала, мені вдалося повернутись у Нідерланди.
Якимось чином до мене потрапила маленька брошурка із запитаннями й біблійними віршами. Вона була призначена для вивчення книжки «Спасіння», опублікованої Свідками Єгови. Я став читати запитання та наведені біблійні вірші і дуже зацікавився сповненням біблійних пророцтв.
Я ділився тим, про що читав, зі своєю нареченою Ґрей, але спочатку її це мало цікавило. Мама ж була в захопленні від брошурки. «Це правда, яку я шукала все своє життя!»—вигукнула вона. Я також поговорив з друзями, і деякі з них захотіли дізнатись більше. Один з них став Свідком, і ми постійно переписувались та відвідували один одного аж до його смерті в 1996 році.
А тим часом Ґрей почала вивчати Біблію, і в лютому 1945 року ми обоє охрестились. Війна закінчилась через кілька місяців. Ми одружились і хотіли стати піонерами, тобто повночасними служителями Свідків Єгови. Але перед нами повстали перешкоди — хвороба та фінансові труднощі. До того ж з’явилась можливість заробляти набагато більше грошей. Отже, слід було вирішити: чи спочатку заробити достатньо грошей, щоб почуватися матеріально захищеними, а потім почати піонерське служіння, чи стати піонерами без зволікань?
Служіння в Нідерландах
Ми вирішили взятись за піонерську працю відразу і розпочали її 1 вересня 1945 року. Того самого дня, повертаючись додому пізно ввечері, я зайшов у ресторан, аби чогось випити. Я дав офіціанту, як мені здалося, банкноту вартістю один гульден і сказав: «Здачу візьміть собі». Коли ж я прийшов додому, то зрозумів, що дав йому 100 гульденів! Тож на початку піонерування в нас у кишені був рівно один гульден!
Коли 1946 року я почав виголошувати публічні біблійні промови, то мав лише шкіряну куртку. А мій друг, що носив одяг приблизно того самого розміру, проводив зібрання. Оголосивши мою промову, він хутко заходив за сцену й давав мені свій піджак. Тоді на сцену виходив я. Після промови ми мінялися знову!
У березні 1949 року нас з Ґрей запросили в районне служіння: ми відвідували збори Свідків Єгови, щоб духовно зміцняти їх. Фріц Гартстанґ навчав мене цього. Цей чоловік вірно служив Єгові в передвоєнні часи та у роки війни. Він дав мені цінну пораду: «Віме, дотримуйся вказівок, які отримуєш через організацію Єгови, навіть якщо спочатку вони здаються тобі не найліпшими. Ти ніколи не пошкодуєш». Він мав рацію.
У 1951 році Натан Г. Норр, тодішній президент Товариства Вартової башти, відвідав Нідерланди. У той час ми з Ґрей подали заяву на місіонерське навчання в США. Невдовзі нас запросили в 21-й клас Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти. Коли 1945 року ми розпочали піонерське служіння, в Нідерландах було близько 2000 Свідків, а в 1953-му — вже понад 7000. Дійсність набагато перевершила наші сподівання!
Служіння в новому домі
Нас призначили в Голландську Нову Гвінею (тепер провінція Індонезії). Але нам не дозволили в’їхати до тієї країни, тому Товариство направило нас в Суринам, тропічну країну в Південній Америці. Прибули ми туди у грудні 1955 року. Тоді там було всього близько ста Свідків, але вони були надзвичайно послужливі. Невдовзі ми почувались як вдома.
Звичайно, треба було пристосовуватись до різних обставин, й інколи це було важко. Наприклад, Ґрей боялась усього, що мало лапки та крильця. Ще в Нідерландах, коли вона бачила в нашій спальні маленького павучка, то не лягала спати, поки я не позбувався його. Але ж в Суринамі павуки вдесятеро більші та деякі ще й отруйні! А в місіонерському домі, до того ж, водились таргани, щури, мурашки, москіти й коники. Навіть змії відвідували нас. Ґрей настільки звикла до цих створінь, що боротьба з ними стала для неї звичайною справою.
Провівши в цій країні понад 43 роки, ми знаємо її ліпше, ніж багато корінних жителів. Ми полюбили її річки, вологі ліси та прибережні болота. Ми також познайомилися з багатим тваринним світом: дикобразами, лінивцями, ягуарами, різними видами красиво забарвлених змій. Але що нам тут особливо сподобалося, так це велике різноманіття людей. Предки деяких з них походили з Африки, Індії, Індонезії, Китаю та інших країн. Тут також є індіанці, нащадки корінних мешканців.
Проповідуючи від дому до дому, ми зустрічаємо людей усіх тих походжень. Такому ж чудовому розмаїттю, яким відзначається наше християнське братство, ми радіємо на зібраннях у Залі Царства. У 1953 році в країні був лише один старенький Зал Царства. Відтоді на наших очах постало понад 30 нових привабливих споруд, прекрасний Зал конгресів і дуже гарні приміщення філіалу, присвячення яких відбулось у лютому 1995 року.
Уроки для мене
У глибині країни є кілька зборів маронів, нащадків африканських рабів, що втекли з плантацій і піднялися на верхоріччя так далеко, як тільки могли. Я неодноразово захоплювався їхньою вправністю. Наприклад, я у захваті від того, як вони використовують річку для перевезень або як вміло пристосовуються до життя у лісі. Ці люди вміють валити дерева, будувати човни, а також майстерно пропливати ними, обминаючи водоспади та річкові пороги. Вони полюють і рибалять, готують без усякого сучасного обладнання і виконують ще багато інших складних з нашого погляду завдань.
Протягом років ми також познайомились з людьми інших національностей, які живуть у Суринамі, з їхніми звичаями, способом мислення та укладом життя. Пам’ятаю, як у 50-ті роки відвідував індіанське село. Посеред ночі я дістався до покинутого табору в лісі, звідки ми з провідником-індіанцем мали вирушити у подорож річкою. Він розпалив багаття, приготував їжу та нап’яв гамаки. Мій провідник робив усе і за мене, бо розумів, що я не знаю як.
Якось вночі я випав з гамака, але індіанець не розсміявся. Натомість він обтрусив мій одяг і натягнув гамак знову. Коли ми пливли вузенькою річкою, було так темно, що я навіть не бачив своїх рук. Але моєму провідникові вдавалось долати усі завороти й перешкоди. Коли я спитав, як це у нього виходить, він сказав: «Ти не так дивишся. Подивись угору й зауваж, як вирізняються верхівки дерев на фоні неба. З цього можеш взнати, де повертати. Уважно дивись униз на брижі. Вони підкажуть тобі, чи є попереду валуни або якісь інші перешкоди. І слухай. Звуки теж говорять про те, що перед тобою».
Подорожувати на видовбаних каное, перебираючись через річкові пороги та оминаючи водоспади, небезпечно і виснажливо. Та коли ми нарешті потрапляємо до наших християнських братів і сестер, їхній теплий прийом відсвіжає нас. У них завжди є їжа для гостей, тарілка супу наприклад. Місіонерське життя часто буває важким і сповненим випробувань, але ніколи не розчаровує.
Що допомагає нам служити далі
Наше здоров’я не назвеш винятковим. Окрім того, ми не отримуємо підбадьорення від родичів — з них лише моя мама стала Свідком Єгови. Однак наші потреби завжди помічають любі друзі. Їхня підтримка і підбадьорення допомагають нам служити далі. Особливим підбадьоренням для нас була мама.
Коли ми прослужили місіонерами близько шести років, мама серйозно захворіла. Друзі хотіли, щоб ми приїхали побачитися з нею востаннє, але матуся написала: «Дуже вас прошу, не залишайте свого призначення. Пам’ятайте мене такою, якою я була до хвороби. Надіюсь побачити вас після воскресіння». Вона мала сильну віру.
Поїхати у відпустку в Нідерланди перший раз ми змогли аж 1966 року. Було радісно зустрітися зі старими друзями, але ми відчули, що тепер наш дім — Суринам. Ми також зрозуміли мудрість поради організації, щоб місіонери не їхали у відпустку на батьківщину, поки не прослужать у призначеній країні принаймні три роки.
Крім того, отримувати задоволення із служіння нам допомагає почуття гумору — вміння посміятися над собою та тим, що відбувається довкола. Почуття гумору можна зауважити навіть у твориві Єгови. Неможливо дивитись без усмішки на витівки шимпанзе, видр та інших тварин, а особливо їхніх малят. Також важливо мати позитивний погляд на справи і не бути надто серйозними. За роки служіння ми навчились цього.
Залишатись у призначенні нам особливо допомагає плідне служіння. У Парамарибо Ґрей почала вивчення Біблії з дев’ятьма чоловіками, які мешкали в домі пристарілих. Усім їм було за 80 років. У минулому кожен з них був або золотошукач, або балатаблідер, тобто збирач каучуку. Усі вони полюбили те, чого навчались, а потім охрестились і вірно проповідували аж до смерті.
Коли проходило вивчення, старий проповідник на ім’я Ріверс з церкви послідовників Сведенборга «новий Єрусалим» прислуховувався до нашої розмови й робив саркастичні зауваження. Проте кожного тижня він підсувався трохи ближче і щораз менше насміхався. Кінець кінцем він підсів і разом з усіма почав брати участь у вивченні. Йому було 92 роки, він погано бачив і чув, але так добре цитував напам’ять біблійні вірші, нібито читав їх просто з Писання. Зрештою Ріверс почав брати участь у служінні разом з нами і проповідувати усім, хто бажав слухати. Перед самою смертю він попросив нас прийти. Коли ми приїхали, Ріверс уже помер. Під подушкою ми знайшли його звіт про час, проведений у служінні того місяця.
Через більше як 25 років повночасного служіння, у 1970 році, мене призначили наглядачем суринамського філіалу. Сидяча робота мене втомлювала. Я заздрив Ґрей: вона тоді продовжувала ходити у польове служіння щодня. Тепер Ґрей також працює у філіалі. Хоча ми старіємо, але й надалі активно виконуємо нашу роботу.
У 1945 році по цілому світі налічувалось менше 160 000 активних вісників Царства. Сьогодні їх майже 6 000 000. З цього я бачу, що дійсність набагато перевершила мої сподівання. А в Суринамі з часу, коли ми приїхали туди, тобто з 1955 року, число вісників зросло більше ніж у 19 разів — із приблизно 100 осіб до понад 1900!
Я впевнений: ми побачимо куди грандіозніше сповнення намірів Бога Єгови в майбутньому, якщо просто зберігатимемо вірність йому. А це саме те, що ми прагнемо робити.
[Ілюстрація на сторінці 13]
Після приїзду до Суринаму, 1955 рік.
[Ілюстрація на сторінці 15]
Використання каное в служінні.
[Ілюстрація на сторінці 15]
З дружиною.