Я виховувала дітей в Африці у скрутні часи

РОЗПОВІЛА КАРМЕН МАК-ЛАКІ

Йшов 1941 рік. Точилася Друга світова війна. Я, 23-річна австралійка, разом зі своєю п’ятимісячною дитиною перебувала у в’язниці південно-родезійського міста, яке тоді називалося Гвело, а тепер Гверу (Зімбабве). Мій чоловік був тоді ув’язнений в Салісбері (тепер Хараре). Ще двоє наших дітей — віком два і три роки — залишилися з двома моїми названими дітьми-підлітками. Зараз я поясню, чому так сталось.

Я ЖИЛА з мамою і татом у Порт-Кемблі, що приблизно за 50 кілометрів на південь від Сіднея (Австралія). У 1924 році Клар Хонісетт зацікавила маму біблійними вченнями, запитавши, чи розуміє вона значення Господньої молитви. Клар пояснила, що значить святити Боже ім’я, та розповіла, як воля Бога здійсниться на землі за допомогою Царства (Матвія 6:9, 10). На маму це справило велике враження. Незважаючи на татову протидію, мама стала ґрунтовно вивчати біблійні істини.

Згодом ми переїхали в передмістя Сіднея. Нам з мамою доводилося йти коло п’яти кілометрів, щоб потрапити на зібрання Дослідників Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. Хоча тато не став Свідком, він дозволяв проводити у нас вдома вивчення Біблії. Два його брати, Макс і Оскар Зайдль, дехто з сім’ї Макса та мої молодші брат і сестра — Террі й Мільде — стали Свідками.

У 1930 році Товариство Вартової башти купило 16-метровий вітрильник, котрий назвали «Носій світла». Два роки його тримали на річці Джорджес, де була наша ділянка. Його відремонтували, щоб Свідки Єгови могли дістатися на індонезійські острови і проповідувати там. Я з сестрою Корал часом прибирала каюту й палубу та брала зі щогли лампу, коли ми ходили ловити креветок.

До Африки. Одруження

У середині 1930-х в Австралії настав спад в економіці, тож ми з мамою поїхали до Південної Африки розвідати, чи може наша сім’я там оселитись. Ми мали з собою рекомендаційний лист з австралійського філіалу Свідків Єгови для Джорджа Філліпса, який тоді наглядав за проповідницькою діяльністю у Південній Африці. Він зустрів наш корабель на пристані Кейптауна. Щоб ми його могли впізнати, Джордж тримав книжку Товариства Вартової башти «Богацтво». Того ж дня, 6 червня 1936 року, він познайомив нас із п’ятьма працівниками філіалу, в тому числі з Робертом А. Мак-Лакіa. Через рік Берті (як ми всі його називали) і я одружилися.

Бертів прадід Вільям Мак-Лакі приїхав до Африки 1817 року з Пейслі (Шотландія). Під час своїх перших подорожей Вільям познайомився з Робертом Моффатом, котрий розробив письмо для мови тсвана і переклав на неї Бібліюb. За тих часів Вільям і його товариш Роберт Скун були єдиними білими людьми, яким довіряв Мзіліказі — видатний воїн армії знаменитого зулуського вождя на ім’я Шака. Тому зі всіх білошкірих людей тільки Вільяму і Роберту дозволялося перебувати у краалі Мзіліказі, де тепер лежить місто Преторія (ПАР). Пізніше Мзіліказі став політиком і в середині XIX сторіччя об’єднав численні племена у централізовану африканську державу.

Коли я познайомилася з Берті, він був удівцем з двома дітьми — 12-річною дочкою Лаел і 11-річним сином Донованом. Берті почув біблійну правду 1927 року, декілька місяців після смерті дружини Едни. Впродовж наступних дев’ятьох років він проповідував добру новину про Боже Царство на островах Маврікій, на Мадагаскарі, у Ньясаленді (тепер Малаві), у Португальській Східній Африці (тепер Мозамбік) та у Південній Африці.

Через декілька місяців після одруження ми разом з Лаел і Донованом переїхали до Йоганнесбурга, де Берті було легше знайти роботу. Якийсь час я служила піонером — так називаються повночасні служителі Свідків Єгови. Потім я завагітніла Пітером.

Переїзд до Південної Родезії

Брат Берті, Джек, запропонував нам разом вести справу видобування золота неподалік від Філебусі у Південній Родезії. Лаел та Донован залишились під опікою моєї мами, а ми взяли Пітера, якому був рочок, і поїхали. Перед нами була річка Мзінвані, яка тоді піднялася, тож довелось перебиратися через неї у ящику, почепленому на канаті, який перетягнули з одного берега на другий. Я була на шостому місяці вагітності Пауліною і пригортала до грудей Пітера! Я дуже боялася, особливо коли посередині річки канат майже торкався води. Була глибока ніч, і лив дощ! Перебравшись через річку, ми мусили йти ще десь два кілометри до помешкання нашого родича.

Згодом ми винайняли старий, повний термітів фермерський дім. Меблі в нас були вбогі: дещо ми зробили з ящиків від динаміту й запобіжників. Пауліна часто хворіла на круп, а ми не мали грошей на ліки. Я була убита горем, та ми були вдячні, що вона завжди видужувала.

Мене і Берті арештовують

Раз на місяць ми їздили за 80 кілометрів до Булавайо продавати наше золото місцевому банку. Купували їжу і проповідували у Гванді — маленькому містечку неподалік від Філебусі. У 1940 році, через рік після початку Другої світової війни, проповідницьку діяльність у Південній Родезії заборонили.

Незабаром мене арештували під час проповідування у Гванді. Тоді я була вагітна третьою дитиною, Естреллою. Доки розглядалася моя апеляція, за проповідницьку діяльність арештували Берті, і він потрапив у в’язницю в Салісбері, що за 300 кілометрів від нашого помешкання.

На той час Пітер з дифтерією лежав при смерті у лікарні Булавайо, а я щойно народила Естреллу, і наш друг узяв мене до в’язниці, щоб показати Берті його новонароджену дочку. Коли мою апеляцію відхилили, заможний індієць-крамар вніс заставу, щоб мене відпустили. Потім троє поліцейських прийшли в копальню і взяли мене під варту. Вони поставили мене перед вибором: або йти до в’язниці з п’ятимісячним немовлям, або залишити його під нагляд підлітків, Лаел і Донована. Я вирішила не розставатися з дочкою.

Я лагодила одяг і прибирала. Естреллі призначили няню. Це була Матоссі — молода жінка, яку засудили на довічне ув’язнення за вбивство свого чоловіка. Коли мене звільнили, вона плакала, бо втрачала можливість піклуватись Естреллою. Тюремниця нагодувала мене у себе вдома і посадила на поїзд, щоб я побачилася у салісберській в’язниці з Берті.

Доки ми з Берті були в ув’язненні, за малими Пітером і Пауліною доглядали Лаел і Донован. Хоча Донованові було тільки 16, він продовжував видобування золота. Коли Берті випустили, ми вирішили переїхати до Булавайо, оскільки справи в копальні просувалися не дуже успішно. Чоловік став працювати на залізниці, а я підробляла швачкою завдяки нещодавно набутим навичкам.

Берті як клепальник вважався незамінним на залізниці, тому його звільнили від військової служби. Протягом воєнних років десять чи більше білошкірих Свідків міста Булавайо збиралися на зібрання у нашому маленькому будиночку, а декілька чорношкірих братів і сестер зустрічалися десь у місті. Сьогодні ж у Булавайо 46 зборів, до яких належать і чорношкірі, і білошкірі Свідки Єгови!

Наше повоєнне служіння

Після війни Берті попросив на місці роботи, щоб його перевели до Умталі (тепер Мутаре), прегарного містечка на кордоні з Мозамбіком. Ми хотіли служити там, де більша потреба в проповідниках Царства, а в Умталі якраз не було жодного Свідка. Під час нашого недовгого перебування там Свідками стала сім’я Гольцгаузенів з п’ятьма синами. Тепер у цьому місті 13 зборів!

У 1947 році наша родина обмірковувала, чи може Берті знову розпочати піонерське служіння. Лаел, що повернулася з ПАР, де служила піонером, дивилася на це позитивно. Донован у той час був піонером у ПАР. Коли ж у філіалі в Кейптауні дізналися про бажання Берті знову стати піонером, то попросили його натомість організувати склад літератури в Булавайо. Отже Берті залишив залізницю, і ми повернулися в Булавайо. Незабаром туди приїхали перші в Південній Родезії місіонери, серед них Ерік Кук, Джордж і Рубі Бредлі, Філліс Кіт та Міртл Тейлор.

У 1948 році третій президент Товариства Вартової башти Натан Г. Норр з секретарем Мілтоном Дж. Геншелем приїхали до Булавайо і було вирішено, що на місці складу тепер буде філіал, наглядачем якого призначили брата Кука. Наступного року у нас народилася Ліндсі. У 1950 році філіал перенесли до Салісбера, столиці Південної Родезії, і ми також переїхали. Там придбали великий дім, в якому жили багато років. У нас завжди зупинялися піонери й гості, тому наш дім прозвали «готель Мак-Лакі»!

У 1953 році ми з Берті слухали програму міжнародного конгресу Свідків Єгови в Нью-Йорку на стадіоні «Янкі». Яка пам’ятна подія! Через п’ять років (у 1958-му) ми з Лаел, Естреллою, Ліндсі та 16-місячним Джеремі всі вісім днів були присутні на грандіозному міжнародному конгресі на стадіоні «Янкі» і «Поло ґраундс». Останнього дня публічну промову слухало найвище число людей — понад чверть мільйона!

Проповідування на новій території

Упродовж 14 років Берті регулярно доїжджав, щоб працювати у філіалі в Салісбері, але потім ми вирішили служити там, де була більша потреба,— на Сейшельських островах. Ми продали дім та меблі, запакували речі у наш автофургон марки «Опель». Ліндсі тоді було 12, Джеремі—5 років. Ми їхали приблизно 3000 кілометрів страшно нерівними брудними дорогами через Північну Родезію (тепер Замбія), Танганьїку (тепер частина Танзанії) та Кенію і нарешті прибули до портового міста Момбаса.

Там було надзвичайно гаряче, але нам дуже сподобалося на узмор’ї. Ми залишили фургон у місцевого Свідка і три дні пливли пароплавом на Сейшельські острови. Нас зустрів Норман Ґарднер, якого у Дер-ес-Саламі (Танганьїка) один Свідок познайомив з головними біблійними істинами. Він допоміг нам винайняти дім, що на перевалі Сан-Сусі, який був збудований для поліцейської охорони архієпископа Грецької православної церкви Макарія. Його вигнали з Кіпру 1956 року.

Цей дім був надто ізольований, тож через місяць ми переїхали в інший, що стояв на березі біля містечка Бовало. Туди ми запрошували людей на виклади, які Берті виголошував з нашої веранди. Ми почали біблійне вивчення з Біндшедлерами, а за декілька місяців Берті охрестив цю пару і їхню названу дочку, а також Нормана Ґарднера з дружиною. Крім того, ми їздили з Норманом його човном на острів Серф, де Берті виголошував біблійні промови у приміщенні для ремонту суден.

Коли ми пробули на Сейшельських островах приблизно чотири місяці, начальник поліції наказав нам припинити проповідування під загрозою депортації. Грошей у нас залишалось небагато, я знову була вагітна. Ми вирішили продовжувати публічне проповідування. Зрештою, ми знали, що у будь-якому разі невдовзі поїдемо звідси. Через місяць прибув корабель з Індії і нас депортували.

Важке повернення

Прибувши до Момбаси, ми забрали свій автомобіль та вирушили на південь піщаною прибережною дорогою. У Танзі двигун вийшов з ладу. Наші гроші майже скінчились, але нас виручив родич та один Свідок. У Момбасі брат запропонував забезпечувати нас, якщо ми поїдемо проповідувати на північ, в Сомалі. Проте я погано себе почувала і ми хотіли повернутися до Південної Родезії.

Перетнувши Танганьїку, ми потрапили в Ньясаленд і їхали західним берегом озера Ньяса, яке тепер називається Малаві. Мені було настільки погано, що я попросила Берті висадити мене на дорогу і дати вмерти! Ми наближалися до міста Лілонгве, тож він завіз мене до лікарні. Ін’єкції морфію полегшили мій стан. Оскільки я не могла подорожувати далі машиною, Берті з дітьми поїхав до Блантайра (приблизно 400 кілометрів). Наш родич відправив мене літаком через декілька днів. З Блантайра я полетіла до Салісбера, а Берті з дітьми доїхали машиною.

З яким же полегшенням всі ми прибули в дім нашої дочки Пауліни та її чоловіка! У 1963 році народилася наша остання дитина, Ендрю. У нього були впалі легені, нам казали, що йому не жити, але, на щастя, він вижив. Врешті-решт ми переїхали до ПАР і остаточно оселилися в Пітермаріцбурзі.

Любляча родина — моє благословення

Берті спокійно помер у віці 94 років 1995 року, і відтоді я живу сама у нашому домі. Але я аж ніяк не самотня! Лаел і Пауліна служать Єгові разом зі своїми родинами тут, у ПАР, а дехто з них мешкає в самому Пітермаріцбурзі. Ліндсі з сім’єю живе в Каліфорнії (США) — усі в родині активні Свідки. Наші наймолодші, Джеремі та Ендрю, переїхали до Австралії, де щасливо одружилися і служать старійшинами у своїх зборах.

Усі восьмеро наших дітей брали участь у піонерському служінні, а шестеро служили у філіалах Товариства Вартової башти. У лютому 1951 року Донован закінчив 16-й клас Біблійної школи Ґілеад Товариства Вартової башти і служив роз’їзним наглядачем у США, а потім повернувся до роботи у філіалі в ПАР. Тепер він християнський старійшина в Клерксдорпі, що за 700 кілометрів від Пітермаріцбурга. Естрелла з чоловіком, Джеком Джонсом, працюють у всесвітньому центрі Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк).

Пітер, мій первенець, декілька років служив повночасно: піонером і у філіалі Товариства Вартової башти в Родезії. Однак декілька років тому він відійшов від християнського збору, що дуже мене засмутило.

Згадуючи тепер своє життя, вважаю справжнім щастям, що підлітком приїхала з мамою до Африки. Безперечно, життя не завжди було легким, але мені випала щаслива можливість допомагати своєму чоловікові та виховувати дітей, які брали участь у поширенні доброї новини про Боже Царство в Південній Африці (Матвія 24:14).

[Примітки]

[Карта на сторінках 22, 23]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

ПІВДЕННА АФРИКА

Кейптаун

Пітермаріцбург

Клерксдорп

Йоганнесбург

Преторія

ЗІМБАБВЕ

Гванда

Булавайо

Філебусі

Гверу

Мутаре

Хараре

ЗАМБІЯ

МОЗАМБІК

МАЛАВІ

Блантайр

Лілонгве

ТАНЗАНІЯ

Дар-ес-Салам

Танга

КЕНІЯ

Момбаса

СЕЙШЕЛЬСЬКІ ОСТРОВИ

СОМАЛІ

[Ілюстрація на сторінці 20]

З Пітером, Пауліною та Естреллою перед тим, як мене з Естреллою забрали до в’язниці.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Лаел і Донован перед нашим фермерським домом неподалік Філебусі.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Берті, Лаел, Пауліна, Пітер, Донован і я 1940 року.

[Ілюстрації на сторінці 24]

Кармен та її п’ятеро дітей (зліва за годинниковою стрілкою): Донован 1951 року в школі Ґілеад, Джеремі, Ліндсі, Естрелла та Ендрю тепер.