Отці церкви — прибічники біблійної правди?

Незалежно від того, чи ви вважаєте себе християнином, чи ні, цілком можливо, що саме вони мали вплив на ваше уявлення про Бога, описаного в Біблії, Ісуса та християнство. Одного з них прозвали Златоустом, іншого — Великим. Усіх їх названо «найвищим втіленням Христового життя». Хто ж вони? Це отці церкви: стародавні релігійні мислителі, письменники, богослови та філософи, котрі значною мірою вплинули на сучасну «християнську» думку.

«БОЖЕ Слово — це не тільки Біблія,— стверджує греко-православний професор-релігієзнавець Деметріос Й. Константелос.— Святого духу, що виявляє Боже слово, не можна звести до сторінок якоїсь однієї книги». Чи ж може існувати якесь інше надійне джерело божественного відкриття? У своїй книжці «Погляд на Грецьку православну церкву» Константелос заявляє: «Свята Традиція та Святе Письмо — це немов дві сторони однієї монети».

Основу цієї «Святої Традиції» становлять вчення та праці отців церкви. Отцями церкви називають видатних богословів та «християнських» філософів, які жили у II—V століттях н. е. Наскільки сильним виявився їхній вплив на сучасну «християнську» думку? Чи їхні вчення ґрунтувалися виключно на Біблії? Що повинне бути справжньою основою християнської правди для будь-якого послідовника Ісуса Христа?

Історичне тло

У середині II століття н. е. особи, що вважали себе християнами, захищали свою віру від римських гонителів, а також від єретиків. Однак у ту добу існувало надто багато теологічних ідей. Релігійні дискусії на тему «божественності» Ісуса, сутності та діяння святого духу спричинили не лише поділ думок. Гострі розбіжності та глибокий розкол у поглядах щодо «християнської» доктрини відбилися на політичному та культурному житті, а іноді призводили до заколотів, бунту, громадянських конфліктів, а навіть до війни. Історик Пол Джонсон пише: «[Відступницьке] християнство почалося з непорозумінь, суперечок та єресей і таким залишилося... У I та II століттях по Р. Х. центральне та східне Середземномор’я кишіло безліччю релігійних ідей, які щосили намагалися поширювати їхні прихильники... Отже, ще з самого початку існувало велике розмаїття християнських течій, що не мали між собою нічого спільного».

Протягом цієї доби почало з’являтися багато письменників та мислителів, які вважали, що «християнські» вчення необхідно пояснювати, послуговуючись філософською термінологією. Аби догодити освіченим новонаверненим язичникам, такі релігійні письменники дуже часто посилалися на ранню грецьку та єврейську літературу. Починаючи від Юстина Мученика (100—165 роки н. е.), який писав грецькою, люди, що вважали себе християнами, чимраз більше стали переймати грецьку філософську спадщину.

Ця тенденція відбилася у творах грецького письменника з Александрії Орігена (приблизно 185—254 роки н. е.). Його твір «Про засади» являв собою першу спробу систематизованого викладу основних доктрин «християнської» теології, де він послуговувався термінами грецької філософії. Нікейський собор (325 рік н. е), на якому намагалися пояснити та довести «божественність» Христа, став головною віхою, що дала новий поштовх тлумаченню «християнської» догми. Цей собор став початком доби, протягом якої загальні церковні собори прагнули дати точніше визначення догми.

Письменники та оратори

Євсевій Кесарійський, котрий писав свої праці у час першого Нікейського собору, товаришував із самим імператором Константином. Трохи більше ніж через 100 років після Нікейського собору теологи — більшість із них писала грецькою — в результаті тривалих та палких суперечок створили вчення про Трійцю, котре з часом стало основною доктриною загальновизнаного християнства. Найбільше виділялися з-посеред них впевнений у своїх ідеях єпископ Александрії Афанасій та три інші церковні провідники з Каппадокії (Мала Азія): Василь Великий, його брат Григорій Нісський і їхній приятель Григорій Назіанзін.

Письменники та проповідники того часу досягли високого рівня красномовства. Григорій Назіанзін та Іоанн Златоуст, що розмовляли грецькою, й Августин Гіппонський та Амвросій Міланський, котрі розмовляли латинською, були неперевершеними ораторами, майстрами найбільш шанованого та популярного в той час мистецтва. Найвпливовішим письменником того періоду був Августин. Його теологічні праці фактично сформували сучасну «християнську» думку. Ієронім, найбільш освічений вчений тієї доби, очолив працю над перекладом Біблії на латинську мову з мов оригіналу. Цей переклад став відомий як Вульгата.

Однак залишається важливе запитання: чи отці церкви повністю дотримувалися Біблії? Чи брали вони за основу своїх учень натхнені Писання? Чи можна вважати їхні праці джерелом точних знань про Бога?

Вчення Божі чи людські?

Нещодавно митрополит Грецької православної церкви Мефодій Пісідійський написав книжку «Елліністичні підвалини християнства», де показав, що грецька культура та філософія є фундаментом сучасної «християнської» думки. У цій праці він впевнено твердить: «Майже усі отці церкви вважали, що грецькі основи філософії — найефективніші. Вони запозичували їх у грецьких стародавніх класиків, використовуючи як засіб для розуміння та правильного вираження християнських істин».

Розгляньмо, наприклад, вчення про те, що Отець, Син та святий дух становлять Трійцю. Після Нікейського собору багато отців церкви стали відданими прихильниками Трійці. Їхні праці та пояснення відіграли вирішальну роль у тому, що вчення про Трійцю стало найголовнішою доктриною християнства. Проте чи в Біблії згадується щось про Трійцю? Ні. То звідки ж взяли це вчення отці церкви? У «Релігієзнавчому словнику» (англ.) зазначається, що, на думку багатьох, вчення про Трійцю — це «спотворена ідея, яку запозичили у язичництві та штучно прищепили християнській вірі». А в книжці «Язичництво в нашому християнстві» (англ.) стверджується: «Джерело [Трійці] зовсім поганське» (Івана 3:16; 14:28)a.

Або ж розгляньмо вчення про безсмертя душі — вірування, ніби після смерті тіла якась частина людини продовжує існувати. Знову ж таки отці церкви доклали рук, аби це вчення прижилося в релігії, в якій не було й згадки про безсмертну душу. У Біблії чітко показано, що душа може померти: «Душа, що грішить,— вона помре» (Єзекіїля 18:4). А на чому отці церкви ґрунтували свої вірування в безсмертну душу? У «Новій католицькій енциклопедії» (англ.) говориться: «Християнське уявлення про духовну душу, створену Богом і вселену в тіло у період зачаття, щоб зробити людину єдиним живим цілим,— це плід довгого розвитку у християнській філософії. Ця філософська концепція остаточно сформувалася тільки тоді, коли з Орігеном на Сході та св. Августином на Заході затвердився погляд про душу як духовну сутність... Його [Августина] доктрина... завдячує багато чим (у тому числі деякими недоліками) неоплатонізму». У журналі «Пресвітеріанське життя» (англ.) також говориться: «Безсмертя душі — це грецьке поняття, сформоване стародавніми містичними культами і розвинуте філософом Платоном»b.

Надійна підстава християнської правди

Навіть після цього короткого історичного перегляду доби отців церкви, а також їхніх учень варто було б поставити запитання: чи слід щирому християнину ґрунтувати свої вірування на вченнях отців церкви? Пошукаймо відповіді на це запитання у Біблії.

Перш за все сам Ісус не допускав вживання релігійного титулу «Отець». Він сказав: «Не називайте нікого отцем на землі,— бо один вам Отець, що на небі» (Матвія 23:9). Називати «Отцем» будь-яку релігійну постать — не по-християнськи та суперечить Святому Письму. Написання Божого Слова було завершене книгами апостола Івана біля 98 року н. е. Тому правдивим християнам немає потреби сприймати будь-кого як джерело натхненого об’явлення. Вони дбають про те, аби через людські традиції ‘не знівечити Боже Слово’. Заміна Божого Слова людськими традиціями веде до духовної смерті. Ісус застерігав: «Коли сліпий водить сліпого,— обоє до ями впадуть» (Матвія 15:6, 14).

Чи християнин потребує якогось іншого відкриття, окрім Божого слова, що міститься в Біблії? Ні. Книга Об’явлення застерігає, щоб до натхнених писань нічого не додавати: «Коли хто до цього додасть що, то накладе на нього Бог кари, що написані в книзі оцій» (Об’явлення 22:18).

Християнська правда міститься у записаному Божому Слові, Біблії (Івана 17:17; 2 Тимофія 3:16; 2 Івана 1—4). Правильне розуміння цієї правди не залежить від світської філософії. А стосовно людей, які намагаються використовувати людську мудрість, аби пояснити божественне об’явлення, доцільно згадати запитання апостола Павла: «Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту?» (1 Коринтян 1:20).

Більше того, правдивий християнський збір — це «стовп і підвалина правди» (1 Тимофія 3:15). Наглядачі зборів пильнують чистоту біблійних уче́нь та не дозволяють, аби будь-яке перекручення правди прокралося у збір (2 Тимофія 2:15—18, 25). Вони не допускають до збору ‘неправдивих пророків, неправдивих учителів та згубні єресі’ (2 Петра 2:1). Після смерті апостолів отці церкви дозволили, аби «духи підступні та науки демонів» пустили коріння у християнському зборі (1 Тимофія 4:1).

Наслідки такого відступництва очевидні у сучасному загальновизнаному християнстві. Його вірування та звичаї абсолютно далекі від біблійної правди.

[Примітки]

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 18]

КАППАДОКІЙСЬКІ ОТЦІ

«У православній церкві... особливо шануються письменники IV століття, а зокрема так звані «три Великі Ієрархи»: Григорій Назіанзін, Василь Великий та Іоанн Златоуст»,— зазначає письменник-монах Каллістос. Чи ці отці церкви ґрунтували свої вчення на натхнених Писаннях? У книжці «Отці грецької церкви» говориться про Василя Великого: «Його твори відображають тісний зв’язок з Платоном, Гомером, а також з істориками та риторами, і саме вони вплинули на зміст його писань. (...) Василь Великий залишався «греком» і надалі». Те саме можна сказати про Григорія Назіанзіна. «На його думку, Церква досягне перемоги та вищості, якщо повністю перейме традиції античної культури».

Що стосується усіх їх разом, то професор Панагіотіс К. Хрісту пише: «Хоча вони, аби узгодити свої вчення з настановою Нового Завіту, іноді застерігають щодо «філософії та марної омани» [Колосян 2:8], проте у той же час самі завзято вивчають філософію та суміжні з нею дисципліни, а навіть заохочують інших займатися таким вивченням». Очевидно, ці церковні вчителі вважали, що для утвердження їхніх ідей самої Біблії недостатньо. Чи ці пошуки якогось іншого авторитетного підґрунтя не вказують, що їхні вчення розходяться з біблійними? Апостол Павло застерігав єврейських християн: «Не захоплюйтеся всілякими та чужими науками» (Євреїв 13:9).

[Відомості про джерело]

© Archivo Iconografico, S.A./CORBIS

[Рамка/Ілюстрація на сторінці 20]

КИРИЛО АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ СУПЕРЕЧЛИВА ПОСТАТЬ

Однією з найбільш суперечливих постатей серед отців церкви є Кирило Александрійський (приблизно 375—444 роки н. е.). Фахівець з історії церкви Ганс фон Кампенгаузен пише, що це була «догматична, брутальна і хитра особа, одержима величчю свого покликання та привілейованим становищем». Цей історик додає, що Кирило Александрійський «вважав правильним тільки те, що могло послужити йому для поширення свого впливу та влади... Його ніколи не засмучували брутальність та безпринципність власних учинків». Хоча Кирило був єпископом Александрії, він вдавався до хабарництва, наклепу та пліток, аби усунути з престолу єпископа Константинополя. Вважають, що саме він відповідальний за жорстоке вбивство у 415 році н. е. знаменитої жінки-філософа Іпатії. Про теологічні праці Кирила Кампенгаузен говорить: «Він започаткував звичай вирішувати питання віри не суто на підставі Біблії, а послуговуючись майстерно підібраними цитатами або ж зібранням цитат із загальновизнаних авторитетних джерел».

[Ілюстрація на сторінці 19]

Ієронім.

[Відомості про джерело]

Garo Nalbandian